Поезія. Матіола

Тихо… Тихо…

Мелодії відголос  лине.

Резонансом у серці

відчуваю бурхливий потік.

І в темниці замкненна

промениста ріка незупинна

вже ось-ось розіллється,

і стане живою навік.

І омиє тим сяйвом

Прикарпатські святії простори,

і для спраглих нектаром

Божественним стане вона.

Срібні Землі задзвонять так

радісно в вічності дзвони,

Благодаттю осяє розквітла

Весняна Земля.

Як єднаються в часі

Земне та Небесне

Наречена запалює

Вічну Свічу Почуття.

Так зійдуться думками

одні, коли інші воскреснуть

в мить правдиву й гірку каяття.

Чорногорські химери

химерами буть перестануть,

а розправлять  враз крила

і ген в горизонт полетять.

Та залишуть лиш спомин

та легенди, що горам служили.

А каміння нове буде нові

казки нам шептать.

_________________________

для Срібної Землі!

Матіола 5.05.12