Був собі
дід та баба, а в них було три сини:
два
розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі
сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у
просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й Їсть, а ні, то він
і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ,
щоб зібралися до царя всі на обід, і хто построїть такий корабель, щоб літав, і
приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:
— Піти б
то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід:
загубити — нічого не загубим, а може, там де наше щастя
закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба
надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала,- пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.— Десь тебе й вовки з'їдять!
— Ні,— каже,— не з'їдять: піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони
бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш,— та й кажуть:
— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш
син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку
води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає
на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду? А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам
літав?
— Ні,— каже,— не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає,— каже,— чого! Загубити — не загублю, а може,
там де моє щастя закотилося.
— Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай,
що там у тебе в торбі!
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не
вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці
білі, що він ізроду й не їв таких.
— Ну, що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуднувати? Чи немає
тут у тебе в торбі горілки?
— Де б то вона в мене взялась? Є тільки води пляшка!
— Виймай! — каже.
Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала!
— От бач! — каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати.
Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
— Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й
удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не
розбудить: тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети,
куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою,
а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та
й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай! Дурень прокинувся,
коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси
шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, не довго
думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й
полетів:
нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться дурень — припав чоловік на шляху до
землі вухом та й слухає.
Він і гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зо мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік шляхом — одна нога за
вухо прив'язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем
увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу.
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Скороход сів. Знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — на
дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень і крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Е,— каже,— там за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік І несе за спиною повен
мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду,—каже,—добувати на обід хліба.
— Та в вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре!
Сів і Об'їдайло. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — ходить
чоловік коло озера, мов чогось шукає.
—- Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ж ви тут ходите?
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду.
— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
— Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Обпивайло сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть — аж іде чоловік у село й несе куль
соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому!
— У село,— каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є,— говорить,— та не така!
— А хіба це яка?
— А така,— каже,— що яке б душне літо не
було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз
і сніг.
— Сідайте з нами! Морозко сів. І полетіли далі. Летіли-летіли,
коли дивляться — іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
— А які ж?
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так
зараз де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А
там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки
повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано, півцарства
зійшлося: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень
прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами,
повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він
лакеєві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить:
— Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти,
мабуть, не допитався! Взяв та й пішов сам між людьми.
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці —
коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за
такого хлопа видав?!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди,— каже до лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі
прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то
царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що
цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом
столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
— Чому ти,— питає,— не їси?
— Де ж мені їсти! І в пельку не йде. І розказав — так і так:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води
живущої й цілющої... Як я її добуду?
— Не журись! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як
і що.
— Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить
і набрав води живущої і цілющої.
Набрав, утомивсь.
«Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином,
відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень
сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати.
Слухав-слухав:
— Не журись! — каже.— Під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж
тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що
кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів
жарених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам свою дитину за нього, а не
з'їсть, то от: оце меч — а його голова з плеч.
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
Та й знов зажурився аж плаче. А Об'їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало! Приходить лакей:
так і так.
— Добре,— каже,— нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло
як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє — знову загадав загадку: щоб сорок
сорокових кухов води випив за одним духом І сорок сорокових кухов вина, а не
вип'є: мій меч — його голова з плеч!
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,—сам вип'ю, ще й мало буде!
От викотили їм сорок сорокових кухов води й вина.
Обпивайло як узяв пити, всі до каплі випив, ще й підсміюється.
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив!
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає:
«Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину
занапастить!»
От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну
напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню - так і
пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом Морозко з
соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати!
Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу
облився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!
Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець
зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.
— Оце,— каже, як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так
холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити?
Думав-думав, думав-думав...
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам
свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає:
«Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й
плаче.
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер
виручіть! А то — пропав я на світі!
— Не плач,— каже той, що ніс дрова,— я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк
війська, тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки,— каже,— скажи цареві, як
не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як
почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що
кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається
цар — аж чує: грають.
Він питає:
— Що там так гарно грає?
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі
прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до
себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не
пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не
сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив
під дворець:
— Стій! — крикнув.
Військо у лаву стало,— як перемите! Він пішов у дворець; цар його
обіймає, цілує:
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний
чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!
Немає коментарів:
Дописати коментар